“Відчуття закінчення”, Джуліан Барнз

Якщо хтось пам'ятає, “Англія, Англія” мені не зайшла, і я закінчив свій пост реченням:

В мене є ще одна книж­ка, ​“Від­чу­т­тя закін­че­н­ня”. Вона теж малень­ка, спо­ді­ва­юсь, буде краще.

Отже, чи мало сенс давати другий шанс автору, чия книжка виявилась чи не найслабшим і найнуднішим прочитаним за рік? 

Як виявилось, однозначно так. За емоцією це було щось на рівні “Колекціонера” чи “ТаємноЇ історії”. Я не міг зупинитися, прочитав за два дні. Брав на роботу в надії погортати її, якщо буде хвилинка. Коли закінчив, я все одно повертався до неї, перечитував окремі сторінки. Хотів ще більше пройнятися, звернути увагу на деталі, на якісь моменти, які я міг пропустити. Потім подивився екранізацію. Вночі читав пости на реддіт про інтерпретацію сюжету книги. Як же вона мене вразила. І це все від чувака, що написав “Англія, Англія”. Ніколи б не повірив.  

Книжка всього на сто п'ятдесят сторінок. В першій частині головний герой Тоні розказує  про своє життя. Як він навчався в школі, як познайомився з дівчиною в університеті, як вони потім розійшлися, і вона почала зустрічатися з його шкільним дружбаном. В другій частині книжки Тоні вже на пенсії, і обставини зводять його знову з тією дівчиною, з якою він зустрічався сорок років тому. 

Це було дуже круто. Я обов'язково прочитаю ще щось з Барнса. І я обов'язково буду і надалі давати другі шанси авторам, які мене не вразили. Бо це реально книга року, причому з запасом. І я кажу це в лютому.