“Сум'яття вихованця Терлеса", Роберт Музіль (з ліричним відступом)

Роберт Музіль, видатний австрійський модерніст. Звичайно, моєю амбіцією завжди була “Людина без властивостей” на дві тисячі сторінок, але я не зміг здужати навіть перший абзац:

Над Атлантикою атмосферний тиск упав до найнижчого рівня; ця зона посувалася на схід, назустріч підвищеному атмосферному тиску над Росією, і поки що не виказувала наміру обійти його з півночі. Ізотерми й ізотери робили своє. Температура повітря, як і належало, відповідала середньорічній – температурі й найхолоднішого, й найтеплішого місяців року, а також неперіодичному місячному коливанню температур. Схід і захід Сонця, Місяця, а також фази Місяця, Венери, кільця Сатурна й багато інших значних явищ відбувалися так, як і прогнозували астрономічні календарі. Водяні випари зовсім розсіялись, і вологість повітря була невисока. Одне слово – й цей вислів, хоч і трохи старомодний, досить точно передасть реальну картину – стояв чудовий серпневий день 1913 року.

І на середині абзацу я як святий отець з дуже страшного кіно сказав “да ну нахєр” і пішов читати щось інше. Ось так почалось і закінчилось знайомство з Музілем. 

На новій роботі в мене є дуже хороша колега, вона крута адвокатша, їй за 50, і в нас смаки в літературі збігаються, тому з нею можна класно потриндіти про книжки. І їй я якось розказав, що не осилив перший абзац, і вона така “А, це про Атлантику”. Короче, моя людина. В якості жарту я сказав, що я тоді прочитаю щось маленьке з Музіля, щоб мати моральне право казати, що я його читав. Всі будуть думати, що я здужав Людину без властивостей, хоча в моєму прочитаному буде оповідання на три сторінки. Їй ця ідея дуже спободалась, вона одразу дала мені рекомендації, а саме “Чорний дрізд” та ось цю книжку. 

Книжка маленька і тоненька, але боооже, як же вона важко читається. Максимальний психологізм, ультрадовгі та заплутані речення, діалоги, якщо вони трапляються, виявляються філософськими лекціями на багато-багато літер. 

Історія відбувається в інтернаті для хлопчиків. Всі хлопчики там це діти багатих або впливових батьків, їх усіх чекає хороше майбутнє. Наш герой Терлес дуже рефлексууючий, а його два дружки - хоча друзями назвати їх складно - є абсолютними кончелигами та еджлордами, вони думають, що вони обрані, що їм можна більше, ніж іншим, такі малолітні ніцшеанці. 

І ця трійка ловить на крадіжці іншого хлопчика, він дуже тоненький, жіночний, невпевнений у собі. Без жодного жалю чи емпатії двоє кончелиг знущаються над ним, це має явно гомоеротичний підтекст, бо хлопчик гарний і при цьому під час покарань майже завжди без одягу, при цьому часто вони знущаються окремо один від одного, щоб інший не догадався. Наш герой намагається це якось перетравити в своїй голові, але в нього не дуже виходить. Виходить, що в нас по суті три садиста, але кожний кончений та емоційно глухий зі своєї власної причини. 

Цікаво стало лише десь на останній третині, коли всі вони повністю втратили міру. До цього було багато рефлексії та філософії, я таке не люблю. Плюс те, як пише атлантист Музіль - це дійсно складно читати. Але це дійсно вумна книжка від вумного письменника, я пишають, що читаю таке. Мені навіть стало цікаво почитати інших модерністів, і я за це неодмінно візьмуся. 

Ліричний відступ про юних дівчат

Пощастило на цьому тижні побачити ту дівчинку на роботі і посидіти поруч з нею під час перерви на обід. Вона на роботі дуже мовчазна, це впало мені в око, бо в кіно вона була дуже говорлива і я з задоволенням її слухав. На перерві ж вона мовчала, і інші за нашим столом теж, тому довелося мені взяти модерацію на себе. Я майже не дивився на неї, казав якісь вумні штуки іншим дорослим за столом і тільки періодично залучав її. Я чудово впорався, і тепер обов'язково спробую витягти її в кіно знову.