Про нову хвилю перейменувань (в майбутньому і на тепер) з точки зору деколонізац

Текст жирним шрифтом від автора, звичайним від гостя.

Верховна Рада України 21 березня ухвалила закон Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії, відповідно до якого з української топоніміки мають прибрати всі назви, пов’язані з Російською імперією, СРСР, Росією, російськими діячами, ба, навіть назви російських міст.

Утім, назви російських міст в назвах українських вулиць – це далеко не завжди колоніальна спадщина. Наприклад, в місті Суми донедавна був Курський проспект. Справа в тому, що від українських Сум до російського Курська близько 160 кілометрів. Тому Курський проспект – це не про колоніалізм, а про напрямок руху. Так само, як сумські вулиці Харківська, Роменська чи Білопільська теж вказують відповідні напрямки. Тобто це географія.

Хоча, після подій минулого року Сумська міська рада, не чекаючи відповідного закону, а виказуючи настрої мешканців міста, перейменувала Курський проспект, бо широкомасштабне вторгнення Росії змінило погляд навіть на географію.

Про особливості деколонізації по-українськи «Історична Свобода» розмовляла з історикинею Тетяною Водотикою.

– Давайте спочатку розберемося із термінологію: колоніалізм, деколонізація. Класичний приклад ХІХ століття: Британія – метрополія, Індія – колонія. Метрополія визискує колонію. Але Британія – це Англія та Шотландія. Шотландці теж творили ту імперію. В Російській імперії, мені здається, українці були радше в ролі шотландців, ніж у ролі індусів. То як розуміти деколонізацію в українському контексті?

– Насправді питання дуже широке і важливе. Тому що від розуміння контексту деколонізації залежать подальші рухи.

Звичайно, чимало українців були дотичні до створення Російської імперії – своєю працею та інтелектуальними зусиллями, своїми грішми і деколи навіть мріями. Але слід також розуміти, що українські території були частиною не лише Російської імперії.

Деколонізація – це про пошук себе, про прийняття себе, це більше про процес, а не про результат

Чому ми тоді забуваємо про Османську чи Австро-Угорську імперії? Тож, коли ми говоримо про деколонізацію сьогодні, у березні 2023 року, то давайте називати це не тільки деколонізацією, а радше дерусифікацією. Тоді це матиме більше сенсу і буде ближче до правди.

– Михайло Терещенко був останнім міністром закордонних справ Росії за Тимчасового уряду в 1917 році.

– Абсолютно так. Ви розумієте, до чого я веду. Але нам тоді що, деколонізовувати Терещенків треба, Терещенківську вулицю? Навряд чи.

Треба прийняти, що частина українців не розуміла, не завжди розуміла, не до кінця розуміла, не було у них такої потреби в українській державності, в українській нації, в українській мові.

Треба прийняти те, що не все в українській історії було на благо України і українців.

Більше того, треба про деколонізацію саме в контексті історичної науки та історичного знання говорити: як про дослідження, як про створення нового знання.

Тому що з Російською імперією все зрозуміло, російською мовою володіє абсолютна більшість українців.

А як із німецькою, арабською, турецькою мовами?

Треба читати інші джерела, праці інших істориків й історикинь, щоб знати також і ту частину історії. Бо виходить, що деколонізуємо Курський проспект у Сумах, але чудово продаємо у Львові австрійську спадщину.

Австро-Угорщина була більш лояльною до українців? Ну, гаразд. Але ж це теж була імперія.

– Так, імперія. Але у своїй австрійській частині вона була ліберальною імперією.

– Але тим не менше. І це великий виклик історичному цеху і взагалі українській науці – сформулювати поняття деколонізації і спрямувати його в адекватне здоровому глузду русло.

– Добре уявляю, як деколонізувати гетьмана Івана Мазепу. Імперська пропаганда накидала, що це дуже погана людина, але, позбавившись імперії, можемо собі сказати, що це не так. Мазепа – неоднозначний, але загалом позитивний герой української історії.

А як, наприклад, бути з письменником Миколою Гоголем? Українець, але письменник російський. Творив російську літературу. То що, тепер в Миргород знімати пам’ятники Гоголю, музей закривати?

Або, наприклад, конструктор Сергій Корольов – українець, але кував «ракетний меч» СРСР і взагалі, в Кремлівській стіні похований. То що, тепер в Житомирі знімати пам’ятник Корольову, музей закривати чи як?

– Уникати зайвої героїзації. Дуже важко знайти в історії будь-якого народу однозначно позитивні й однозначно негативні персонажі. Так само можна продовжити вже зі згаданими Терещенками чи Алчевським.

Мабуть, з сучасної позиції не варто однозначно називати родину Терещенків родиною українських героїв, які тільки й думали про Україну. Так само і Гоголь, і Корольов навряд чи прокидалися з думкою про благоденство української нації. Але на те й інклюзивність політичної нації, держави, щоб вміти інкорпорувати і включити те, що є, на користь.

– Я вчився ще в радянській школі. Там на уроках історії нас вчили, що український народ «одвічно прагнув возз’єднатися з братнім російським народом». Ніби така генеральна лінія українців упродовж всієї їхньої історії – «возз’єднатися з росіянами». Були окремі погані люди, які цього не хотіли, але загалом усі мали таке прагнення. Чи деколонізація не призведе до впадання в іншу крайність, що українці, мовляв, завжди ворогували з росіянами? Так теж було би неправильно сказати, адже були дуже різні періоди в українській історії.

– Така загроза завжди існуватиме. Так само, як і загроза підтасовки чи навіть фальсифікації тих чи інших фактів на догоду позиції «Геть від Москви!».

Ви абсолютно праві, були різні періоди, і не завжди навіть українська політична й інтелектуальна еліта усвідомлювали, що українцям потрібна незалежність. І від цього еліта не переставала бути елітою, від цього не зменшується її внесок в українську думку і в українську справу.

Війна з Росією – це не виправдання шароварщині і непрофесійному підходу, не виправдання побудові якихось псевдоідеологічних конструкцій. Ми ж не в 1933 році. У нас є право, можливість і навіть обов’язок такого не робити, щоб не будувати чергової незрозумілої башти з невідомо яких міфологічних конструкцій.

– Тут ми дійшли згоди, що це хибний підхід до деколонізації. А з якого боку краще до неї підходити?

– Мені подобається підхід моєї колежанки Оксани Семеник, яка зробила акаунт в твітері про історію українського мистецтва. Там вона англійською мовою розказує про українських митців або митців українського походження якісь банальні речі. І деколонізація, мені здається, має починатися з дослідження і з пояснення. ​

Найкраща деколонізація – це усвідомлення важливості внеску українського народу у світову та європейську культурну й історичну спадщину.

Наприклад, у нас є Левко Лук’яненко, такий дядько з вусами, він важливий ось тому, тому і тому. Дивіться, фотографія Левка Лук’яненка в молодості – правда, симпатичний? І якщо всі ці речі повторювати у соцмережах, робити відео, робити ютуб-канали – ось це і буде справжня деколонізація.

Бо деколонізація (повернуся до того, з чого почала) – це про знання і про усвідомлення місця своєї держави, свого народу в історії європейській, світовій і взагалі в історії цивілізації. Це про пошуки і про створення знання, про підкріплення своєї ідентичності.

І давайте відходити від діалогу з Росією, російським мистецтвом, культурою, історією – це буде найкраще.

Найкраща деколонізація – це знання й усвідомлення важливості внеску України і українського народу у світову та європейську культурну й історичну спадщину.

Джерело - Радіо Свобода

Також посилання на ще один приклад власне з Києва, але текст і так довгий, тому кому цікаво то ось на УП.