Парагвайська війна 20

Ще відома як Війна Потрійного Альянсу, Війна Троїстого союзу. Велася між Парагваєм і Троїстим союзом: Аргентини, Бразильської імперії та Уругваю. Тривала з 1864 по 1870 рік.

Територіальні претензії були у всіх. Бразилія зазіхала на природні падубові ліси Парагваю, розташовані на північному сході країни. Аргентина заявляла про свої права на території на схід від Парани, а також на захід від річки Парагвай. Існували суперечки щодо судноплавства на річковій системі Парагвай-Парана та доступу до регіональних ринків. Бразилія вимагала від Парагваю надати провінції Мату-Гросу доступ через річку Парагвай до Парани і Атлантики. Парагвай вимагав від Аргентини надати йому доступ до Атлантичного океану через річку Парану.

Парагвай був географічно ізольованим: він єдиний не мав виходу до моря. Керівництво Парагваю підтримувало курс на побудову незалежної від зовнішнього світу економіки і жорстку централізацію.

Близько 98% земель Парагваю перебувало в руках держави. Вона ж здійснювала і значну частину виробничої діяльності. Існували так звані «маєтки Батьківщини»  — 64 господарства під державним управлінням. Більше 200 іноземних фахівців, запрошених у країну, прокладали телеграфні лінії і залізниці, що сприяло розвитку сталеливарної, текстильної, паперової, друкарської промисловості, суднобудування і виробництва пороху.

Уряд повністю контролював експорт. Основними товарами, що вивозилися з країни, були цінні породи деревини і парагвайський чай - мате. Політика держави була жорстко протекціоністською, імпорт фактично перекривався високим митом.

Щоб досягти океану парагвайським суднам, що вийшли з річкових портів, необхідно було пройти вниз річками Парана і Парагвай, досягти Ла-Плати, і лише потім вийти в океан. У задумах президента Парагваю було отримання порту на Атлантичному узбережжі, що було можливе лише при захопленні частини бразильської території.

У ході підготовки до реалізації цих цілей було почата модернізація армії і розвиток військової промисловості. В армію в порядку обов'язкової військової служби було призвано значну кількість солдатів, які піддавалися інтенсивному вишколу. У гирлі річки Парагвай були побудовані фортифікаційні споруди. Проводилася також і дипломатична підготовка. Парагвай уклав альянс з панівною в Уругваї Національною партією «Бланко».

Метою Аргентини було об'єднання під своєю егідою всіх країн, що раніше входили у віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата, зокрема Парагваю й Уругваю. Вона робила спроби досягти цього, проте марно — багато в чому через втручання Бразилії. Бразилія, що перебувала в той час під управлінням португальців, була першою країною, що визнала незалежність Парагваю у 1844 році. Побоюючись надмірного посилення Аргентини, уряд бразильців волів підтримувати баланс сил у регіоні, допомагаючи Парагваю і Уругваю зберегти суверенітет.

Бразильська провінція Мату-Гросу не була зв'язана з Ріо-де-Жанейро сухопутними дорогами, і бразильським суднам потрібно було пройти через парагвайську територію річкою Парагвай, щоб дістатися адміністративного центру провінції Куяби. Проте часто отримання дозволу на це від парагвайського уряду було пов'язане з великими труднощами.

У квітні 1864 року Бразилія відправила до Уругваю дипломатичну місію. Її метою було отримання компенсації за збитки, що були заподіяні бразильським фермерам у прикордонних конфліктах з уругвайськими. Президент Уругваю Атанасіо Агірре (партія Бланко) відкинув претензії.

Очільник Парагваю запропонував себе як посередника на переговорах, але бразильці виступили проти. У серпні Парагвай розірвав дипломатичні відносини з Бразилією і оголосив, що окупація Уругваю бразильськими військами буде порушенням рівноваги в регіоні. 12 жовтня бразильські частини вторглися до Уругваю. Прихильники уругвайської партії Колорадо і Венансіо Флореса , підтримані також і Аргентиною, об'єдналися з бразильцями і повалили уряд Агірре і партії Бланко.

Ті в свою чергу звернулись до Парагваю про допомогу, проте не отримали. Натомість 11 листопада президент Парагваю віддав наказ захопити бразильське судно «Маркіз Олінда», що прямувало річкою у бразильську провінцію Мату-Гросу з новопризначеним губернатором провінції на борту. 

13 грудня 1864 року Парагвай оголосив війну Бразилії, а трьома місяцями опісля, 18 березня 1865 року — Аргентині. Уругвай, вже під управлінням Венансіо Флореса, увійшов до союзу з Бразилією і Аргентиною, завершивши, у такий спосіб, утворення Потрійного Альянсу.

На початку війни сили парагвайської армії налічували 38 000 — 50 000 добре підготовлених солдатів і 60 000, що були в резерві. Флот Парагваю налічував 23 невеликі пароплави і ряд дрібних суден, згрупованих навколо канонерського човна «Такуарі», причому майже всі ці кораблі були переобладнані з цивільних. Замовлені в Європі 5 новітніх броненосців не встигли прибути до початку бойових дій, а пізніше були навіть перекуплені Бразилією й увійшли до складу її флоту. Артилерія парагвайців налічувала близько 400 гармат, але лише близько 20 з них були сучасними, решту становили іспанські колоніальні гармати XVII століття, багато з яких прибули до Парагваю як корабельний баласт.

Армії держав Потрійного альянсу поступалися парагвайським в чисельності. Аргентина мала у складі регулярних частин близько 8 500 осіб, а також ескадру з чотирьох пароплавів і однієї шхуни. Уругвай вступив у війну без флоту і з менш ніж двохтисячною армією. Більша частина 16 000-ї бразильській армії на початку війни перебувала у гарнізонах на півдні країни. Разом з тим, Бразилія володіла могутнім флотом, що складався з 42 суден з 239 гарматами і особовим складом, що налічував 4 000 моряків. При цьому значна частина флоту вже була зосереджена в басейні Ла-Плати для інтервенції проти поваленого уряду Уругваю.

Попри відносно велику чисельність військ, Бразилія не підготувалась до війни. Її армія була погано організована. Війська, використані в Уругваї, складалися головним чином із загонів гаучо і деяких частин Національної гвардії. У зв'язку з цим бразильські частини, що билися в Парагвайській війні, не були професійними, а комплектувалися добровольцями, так званими «добровольцями батьківщини». Серед них було багато рабів, яких надіслали фермери.

У перший період війни ініціатива була в руках парагвайців. Їм вдалося захопити бразильську провінцію Мату-Гросу на півночі, та частину провінції в Ріу-Гранді-ду-Сул на півдні, і аргентинську провінцію Коррієнтес.

Бразилія намагалася використати перевагу у флоті для встановлення контролю над річками регіону. Через майже повну відсутність доріг, річки басейну Ла-Плати мали стратегічне значення. Саме цьому всі головні фортеці парагвайців були збудовані у нижній течії річки Парагвай.

11 червня 1865 року між флотами сторін відбулася велика битва при Ріачуело. Парагвайський флот за задумом повинен був несподівано атакувати більшу за розміром бразильську ескадру, щоб залишити сухопутні війська Альянсу без допомоги. Проте, через технічні проблеми, атака не була настільки несподіваною, як це планувалося, і бразильські кораблі повністю розбили парагвайський флот.

Перемога союзників при Ріачуело змінила хід бойових дій, запобігши подальшому просуванню парагвайців на аргентинську територію. Битва практично вирішила результат війни на користь Потрійного Альянсу, який з цієї миті контролював річки басейну Ла-Плати.

16 червня 1865 бразильська армія перетнула кордон Ріу-Гранді-ду-Сул з метою деокупації регіону, скоро до неї приєдналися війська союзників. Війська Потрійного Альянсу були зібрані в таборі під містом Конкордія. Частину сил було відправлено для завершення розгрому парагвайських військ в провінції, результат не забарився позначитися: 18 вересня 1865 року парагвайці здалися.

У подальші місяці парагвайські війська були вибиті з аргентинських міст Коррієнтес і Сан-Косме, повністю покинувши Аргентину. До кінця 1865 року Потрійний Альянс перейшов у наступ. Його армії, що на той час налічували 42 000 піхоти та 15 000 кавалерії, були готові до вторгнення на територію Парагваю.

Вторгнення союзників йшло за течією річки Парагвай, починаючи від парагвайської фортеці Пасо-де-ла-Патрія. Військові операції проходили поблизу місця злиття річок Парагвай і Парана, де парагвайці розташували свої головні укріплення. Попри первинні успіхи військ Потрійного Альянсу, ці оборонні споруди затримали просування союзних сил на більш ніж дворічний термін.

Першою, 16 квітня 1866 року, впала фортеця Ітапіру. Після битв біля Пасо-де-ла-Патрія і Естеро-Беяку, союзні війська отаборилися на болотах Туюті. Тут 24 травня року вони були атаковані парагвайцями, але союзники знов взяли верх. Битва при Туюті стала найбільшою генеральною битвою в історії Південної Америки.

Щоб відкрити шлях до найсильнішої парагвайської фортеці Умаїти, президент Аргентини віддав наказ захопити батареї Курусу і Курупайті. Курусу вдалося узяти несподіваною атакою, та парагвайським захисникам фортеці Курупайті вдалося відбити наступ вогнем своїх гармат. Атака 20 000 аргентинських і бразильських солдатів, підтриманих ескадрою провалилася. Важкі втрати (5 000 осіб всього за кілька годин) привели до кризи в командуванні союзними силами і припинення наступу.

12 вересня президент Парагваю зустрівся з президентом Аргентини. Проте ця спроба укладення миру зірвалася — насамперед через протидію бразильців, що не бажали припинення війни.

Через розбіжності між командувачем бразильською частиною союзних військ та аргентинським президентом, новим командувачем бразильськими військами став маршал маркіз Кашіас.

Прибувши до Парагваю в листопаді, він знайшов бразильську армію практично паралізованою. Аргентинські й уругвайські війська, спустошені хворобами, розташовувалися окремо.

Кашіас відразу почав реорганізацію армії. З листопада 1866 по липень 1867 року він прийняв ряд заходів з організації лікувальних установ (щоб допомогти безлічі постраждалих солдатів і для боротьби з епідемією холери), а також значно поліпшив систему постачання військ. У цей період військові дії обмежувалися дрібними сутичками з парагвайцями і бомбардуванням Курупайті. Парагвай скористався дезорганізацією супротивника для посилення оборони фортеці Умаїта.

Задум Кашіаса зводився до удару у фланг лівого крила парагвайських укріплень. Обійшовши фортецю, союзники повинні були перерізати сполучення Умаїти, оточивши, у такий спосіб, парагвайські частини. Для здійснення цього плану Кашіас віддав наказ просуватися до Тую-Куе.

Проте аргентинський президент, що повернувся наполягав на новій атаці проти правого крила парагвайських укріплень, попри попередній провал аналогічної атаки. За його наказом бразильська ескадра просунулася далі нескореної батареї, але була вимушена зупинитися біля фортеці Умаїта. У керівництві союзників знов виникли розбіжності: аргентинець хотів продовжити штурм, проте бразильці взяли розташовані північніше містечка Сан-Солано, Піке і Таї й ізолювали Умаїту, виконавши, таким способом, первинний задум Кашіаса. У відповідь парагвайці спробували атакувати ар'єргард союзників в Туюті, але знову програли.

Президент Аргентини знов повернувся додому, і маркіз Кашіас наказав ескадрі бразильських кораблів обійти Курупайті і Умаїту, відрізавши їх від решти Парагваю. Після довгої облоги, Умаїта пала.

Перейшовши в наступ на столицю Парагваю Асунсьйон, союзна армія пройшла 200 кілометрів до річки Пікіссірі, на якій парагвайцями була зведена оборонна лінія, що використала властивості місцевості і включала два форти. Парагваю вдалося зосередити тут близько 18 000 осіб.

Не бажаючи втягуватися у фронтальні бої, Кашіас вирішив діяти гнучкіше. Поки флот атакував укріплення одного форту, війська переправилися на правий берег річки. Проклавши через болота дорогу, солдати зуміли просунутися на північний схід, а біля міста Віллета знов перешли річку, обійшовши, таким способом, парагвайські укріплення і відрізавши ї від столиці. Пізніше ці дії отримали назву «Маневр під Пікіссірі». Завершивши переправу, Кашіас не став брати практично беззахисний Асунсьйон, натомість союзники вдарили на південь, у тили парагвайських укріплень.

Кашіасу вдалося отримати серію перемог над оточеною парагвайською армією, практично знищивши залишки парагвайських військ. 24 грудня троє командувачів військами Альянсу запропонували президенту Парагваю здатися. Проте він відкинув цю пропозицію і втік у гористу місцевість Сьєрро-Леон.

1 січня 1869 року столиця Парагваю Асунсьйон була зайнята військами Альянсу. У руки бразильців непошкодженими потрапили арсенал і столичні корабельні, які дали можливість відремонтувати флот. Через п'ять днів у місто з рештою армії прибув Кашіас, ще через тринадцять днів він залишив командування.

Керувати бразильськими військами на завершальному етапі війни був призначений зять імператора Бразилії граф д'Е.

Парагвайський президент продовжив війну в горах на північному сході від столиці. Протягом року союзницька армія чисельністю 21 000 осіб на чолі з графом д'Е придушувала опір парагвайців. У двох битвах з парагвайського боку загинуло більш ніж 5 000 осіб; значну їх частину складали призвані в армію діти.

Щоб піймати парагвайського лідера, який із 200 людьми ховався в лісах на півночі, було вислано два загони. 1 березня 1870 року війська союзного генерала застали зненацька останній табір парагвайських військ в Серро-Кора́. Під час битви парагвайський президент був убитий, коли намагався перепливти річку. За переказами, його останніми словами були: «Я вмираю за Батьківщину!». Загибель президента Лопеса ознаменувала кінець війни.

Втрати союзників були високими. З 139 000 бразильців, що взяли участь у війні, загинуло близько 50 000 осіб. Аргентина втратила приблизно 18 000 осіб з 30 000 мобілізованих, Уругвай — 3 120 осіб з приблизно 5 000, що брали участь у військових діях.

Разом з тим, необхідно відзначити високий відсоток небойових втрат. Солдати страждали від поганого харчування і жахливих санітарно-гігієнічних умов. Одна лише холера була причиною щонайменше 4 000 смертей бразильських солдатів впродовж всієї війни. За оцінками бразильських істориків Парагвайська війна була війною епідемій, 70 % загальних втрат союзних військ складала смертність від хвороб, переважно холери, малярії, віспи, пневмонії та дизентерії.

Для Парагваю війну Потрійного Альянсу можна з повним правом назвати «тотальною війною». Безпрецедентна готовність парагвайської армії та населення продовжувати боротьбу в умовах дедалі гіршої військової ситуації та жахливих втрат живилася з різних джерел: традиційна патріотична відданість президенту, націоналістичне, мілітаристське та авторитарне виховання населення, брак інформації, окрім офіційної пропаганди та терористичні заходи уряду. Під час війни навіть незначна критика влади каралася ув'язненням, примусовою працею, шмаганням або примусовим переселенням з міста в сільську місцевість. Президент Лопес навіть наказав стратити власних братів і піддав тортурам свою матір і сестер, коли запідозрив їх в опозиційності. В армію Парагваю після загибелі значного числа дорослих чоловіків призивалися також жінки й неповнолітні. Економіка виробляла продукцію суто для воєнних потреб, сільськогосподарське виробництво підтримувалося на мінімальному рівні коштом праці жінок і дітей.

Втрати Парагваю у війні вже давно є одним з центральних пунктів суперечок у дослідженнях про війну Потрійного Альянсу. Це пов'язано з кількісними та якісними проблемами щодо даних переписів населення Парагваю до і після війни, які породили низку іноді дуже суперечливих оцінок і запеклих наукових дискусій, проте сам факт загибелі більшої частини населення не викликає суперечок. 

Дослідження, засновані на демографічних даних, дали широкий діапазон оцінок людських втрат, від можливого мінімуму в 27 000 — 58 000 осіб (8,7 % — 18,5 % населення) до 69 % від загальної кількості довоєнного населення і до 70% від чоловічого населення. Через відсутність перевіреної інформації всі цифри є дуже приблизними, точну кількість загиблих, можливо, ніколи не вдасться встановити.

Парагвай назавжди втратив території, що до війни були предметом суперечки між ним і Бразилією та Аргентиною.

Країна була практично зруйнована, її населення винищене, а економіка в руїнах. Вона мусила виплатити військову контрибуцію, що означало величезний зовнішній борг, вийти на світовий ринок, залишивши націоналістичну політику осторонь. 

Були продані величезні земельні маєтки, залізниці та вирубані ліси для експорту деревини. Парагвай був змушений погодитися на вільне судноплавство на річках, присутність бразильських окупаційних військ до 1876 р. і створення уряду, підпорядкованого Бразилії.