Денацифікація Німеччини 13

Поки javascript ламає сайт під гаслом риторичних запитань, пропоную почитати про досвід років минувших.

Друга світова вплинула на весь світ. Нацистська Німеччина прагнула досягти завоювати материк, німці підтримували це, спротив нацизму був мізерним.

Підписати з Німеччиною звичайний мирний договір було неможливо. «Тотальна війна змінила звичну модель миротворчості», — писав німецький історик Гайо Голборн, який протягом війни працював в Офісі стратегічних досліджень США. На Ялтинській конференції Черчилль, Рузвельт та Сталін погодили спільну ціль — зробити все, аби Німеччина більше ніколи не порушила мир. Для цього вони мали притягнути до відповідальності всіх воєнних злочинців, знищити всі нацистські закони та інституції, позбавити нацистів будь-якого впливу.

До США, Великої Британії та СРСР доєдналася Франція. Ці чотири країни розділили Німеччину та Австрію на окупаційні зони, проте жодна з них не готувалася до створення військових адміністрацій. Президент США до останнього сподівався, що американські військові не затримаються в Європі надовго, а відразу після поразки Німеччини вирушать в Азію. Британська політика щодо Німеччини залежала від дій Америки. Францію не цікавила Німеччина, її ціллю було посунути кордон на схід. Радянські партійці також не могли погодити політику через ідеологічні суперечки.

Тож коли восени 1944 року союзницькі війська почали прибувати в Німеччину, їх дії були хаотичним.

На Потсдамській конференції союзники погодили, що кожен з них самостійно визначатиме те, як проводити денацифікацію у своїй окупаційній зоні. Водночас дійшли згоди, що основним інструментом денацифікації мав стати опитувальник (Fragebogen) щодо діяльності за нацистських часів. Лише тоді людина отримувала талони на продукти. 

Військові адміністрації мусили вивчити відповіді опитуваного і віднести його однієї з  п’яти категорій: 

• особи з великою виною — призначали смертну кару чи ув’язнення; 
• особи з виною — призначали ув’язнення та виправні роботи.
• особи з малою виною — не арештовували, проте вони отримували випробувальний термін;
• послідовники — обмежували права чи карали штрафом; 
• виправдані.

Денацифікація проводилася в усіх чотирьох зонах окупації. Американці ділили німців на дуже поганих, поганих і менш поганих (погодьтеся, багато в чому співпадає з нинішньою класифікація росіян). Американці були прискіпливими, намагалися покарати; англійці одразу ж зробили акцент на перевихованні, а французи, які не тільки були в німецькій окупації, але й певним чином у колаборації з німцями – когось посадили, когось відпустили, когось і взагалі «не помітили» (французька зона була найкорумпованішою).

Німецький журналіст Курт Рісс виїхав з країни в 1933 році, після обрання Гітлера канцлером. У 1945 році він повернувся до Німеччини. Провівши там кілька тижнів та поспілкувавшись з місцевими, він почувався втомленим та надзвичайно роздратованим. «Я почав відчувати найвищу повагу до Гітлера, який, схоже, 13 років управляв країною попри несамовитий спротив чи принаймні мовчазну незгоду 70 мільйонів жителів», — саркастично писав він в New York Times.

Рісс прийшов до висновку, що США мусять здобути ще одну перемогу — перевиховати всіх людей, які відмовилися визнати власну причетність. Для цього американці використовували документальні фільми про нацистські концентраційні табори. Реакція німців була негативною. Вони байдужими очима дивилися на ще теплі печі крематоріїв і демонстративно відверталися від куп людської золи та фото трупів. Їм показували і моторошні кадри кінохроніки. Більшість на цих кіносеансах, у темноті кінозалу, просто заплющували очі.

Одна 16-річна дівчинка після перегляду такого фільму заявила, що його авторам варто було проконсультуватися з очільником нацистської пропаганди Йозефом Геббельсом, аби фільм був більш переконливим.

У 1946 році британська та американська військові адміністрації передала процес денацифікації новоствореним німецьким регіональним урядам. Вони спростили опитування, аби швидше обробляти відповіді. На практиці це означало, що нацистам було легше уникнути відповідальності. За 1946-1948 роки німці в американському секторі заповнили майже 13 мільйонів питальників. Близько 10 мільйонів людей було визнано послідовниками чи виправданими. Ще три мільйони підлягали суду, два з яких було амністовано. Лише 865 тисяч справ потрапило в суд. 

Німецькі комуністи в радянській окупаційній зоні сподівалися, що денацифікація стане першим кроком в їхній політичній боротьбі. Вони планували використати цю політику, аби отримати підтримку населення. Хотіли виключити всіх колишніх членів нацистської партії з політичного життя. 

Німецький історик Тімоті Фогт вважає, що радянська денацифікація була не менш провальною за західну. На її початковому етапі всіх колишніх державних службовців відправляли на примусову роботу, а майно конфіскували. Проте згодом комісії з денацифікації запровадили розподіл на дійсних та номінальних членів нацистської партії. Члени комісії ставились досить поблажливо до своєї роботи: близько 70% колишніх нацистів визнавали номінальним, завдяки чому ті уникали покарань. Особливо поблажливо ставились до молодих людей, які раніше входили до нацистських молодіжних організацій. Це ж стосувалося працівників медичної сфери, адже їх не вистачало. Навіть коли справа доходила до суду, німці здебільшого не хотіли виступати як свідки обвинувачення.

Зрештою, як на сході, так і на заході Німеччини денацифікаційні політики були зупинені в 1948, на початку Холодної війни. Західні союзники та СРСР більше не могли ізольовувати від суспільного життя сотні тисяч людей, причетних до нацистського режиму, адже саме ці люди вміли керувати урядовими організаціями. До 1973 року більшість керівних позицій в Міністерстві юстиції ФРН займали колишні члени нацистської партії. Кожен п’ятий був членом нацистських Штурмових загонів.

Іншими словами, у післявоєнні часи німці апатично ставилися до денацифікації, зрозумівши, що відповідальність є вибірковою. Вони сподівалися, що почнуть жити з «години нуль» (Stunde Null), забувши про минуле. 

Ставлення до нього у західній Німеччині (ФНР) і радянській було різним (НДР). ФРН під тиском західних союзників змушена була визнати себе правонаступницею Третього Рейху і взяти на себе всю відповідальність за те, що сталося. Також ФРН змушена була виплатити Ізраїлю чималі компенсації. Це викликало величезне невдоволення німців. Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер і правляча партія проводили дуже обережну внутрішню політику й наголошували на тому, що більшість німців ні в чому не винні. Але болісні процеси денацифікації там все ж відбувалися. Суди над нацистськими злочинцями тривали аж до середини 60-их років, зокрема і Франкфуртський суд над адміністрацією Аушвіца, який відбувся у 1963-1965.

У НДР була інша ситуація. Там вважали, що вони, на противагу західним німцям, «ні в чому не винні». З подачі СРСР східні німці позиціонували себе «антифашистами». Навіть Берлінський мур офіційно називався «Антифашистським оборонним валом». І байдуже, що переважна частина співробітників таємної поліції штазі (та й не тільки її) були вчорашніми есесівцями.

Майже до кінця 50-их років німці були впевнені – Гітлер був непоганим керівником. І він зробив Німеччину «великою країною». Проблема полягала тільки в тому, що його оточували «погані», «не ті» люди. Вони вводили його в оману. Підсовували неправдиві відомості, спотворену інформацію і давали «не ті» поради. Понад 70% німців заперечували спільну відповідальність за війну. Про минуле воліли не згадувати, а денацифікація наштовхувалась на ворожість і спротив німецького суспільства.

Державні централізовані політики обробки минулого зазнали поразки. Натомість по-справжньому німці почали цікавитися тим, ким були їхні предки, наприкінці 60-х. Виросло нове покоління, яке запустило запізнілу «денацифікацію» знизу вверх. 

В офіційний дискурс теми колективної відповідальності і причетності звичайних німців до злочинів Гітлера потрапила тільки після студентських протестів кінця 60-их. Можна сказати, що саме молоде покоління німців, народжене в перші післявоєнні роки, проломило кригу мовчання про трагічне минуле. Молодь звинувачувала своїх батьків у замовчуванні проблемних епізодів німецької історії та приховуванні підтримки націонал-соціалізму. Влада змушена була реагувати. На офіційному рівні почали обговорювати нацистське минуле і розвивати в національній свідомості компонент розкаяння. З кінця 60-их у школах починають викладати історію непростого періоду Другої світової війни. Німецькі вчителі, дивлячись дітям у вічі, казали: «Так, ці злочини зробила Німеччина».

Показовою є ситуація, яка сталася в Австрії. Денацифікація в країні була не менш вибірковою, ніж в Німеччині. Після завершення війни Тарас Бородайкевич, колишній агент нацистської розвідки, викладав у Віденському коледжі світової торгівлі. У 1962 році на своїй лекції він позитивно відгукувався про Гітлера. 20-річній студент занотував це та передав в пресу. У результаті це призвело до першого вуличного зіткнення між лівими та правими політичними угрупування у Другій Австрійській Республіці. Бородайкевич був змушений піти у відставку.

У 1969 році до влади у ФРН прийшли соціал-демократи (СДПН) на чолі з Віллі Брандтом, на офіційному рівні було проголошено програму «подолання минулого», яка мала стати основою демократизації німецького суспільства. Розкаяння за злочини, здійснені німцями при націонал-соціалізмі, потрапили у центр німецької історичної свідомості. Одним із найяскравіших актів стало колінопреклоніння Віллі Брандта в 1970 році перед пам’ятником героям Повстання у Варшавському гетто. 

Більшість населення назвало цей символічний жест зайвим і непотрібним. Декому з правих і взагалі це здалося «актом капітуляції». Однак важливо, що новий тренд підтримали два провідних ЗМІ: журнал Spiegel і газета DieZeit. Саме на їхніх шпальтах незабаром розгорнулась знаменита «суперечка істориків», яка остаточно розставила крапки над «і» щодо минулого.

А ще у німців були чудові історики та філософи. Зокрема Карл Ясперс і Юрґен Габермас. 

Ясперс написав у 1946 знамениту працю «Питання про провину». За Ясперсом є кримінальна провина, політична, моральна і навіть метафізична. Крім того, варто розрізняти поняття «провини» і «відповідальності». Ясперс стверджував, що «Кожна людина відповідає разом з іншими за те, як нею правлять».

Спочатку книжка викликала величезний негативний резонанс у німецькому суспільстві. Студенти бойкотували лекції Ясперса, колеги звинувачували його зокрема й у тому, що він начебто «продався НАТО». Однак виявилося, що ідеї філософа були слушними і вкрай потрібними німецькому суспільству. Нині Карла Ясперса називають не інакше, як «батьком нової Німеччини».

Наступником Ясперса був Юрґен Габермас. Історик за фахом, один із головних учасників «суперечки істориків» кінця 80-х, він розвивав ідеї Ясперса. Вчений наголошував, що німці зобов’язані пам’ятати про страждання тих, хто був убитий їхніми попередниками. Патріотизм – це чудово, але він має бути «здоровим». Габермас запропонував німцям проект постнаціонального «констутиційного патріотизму», пов’язаного з універсальними цінностями прав людини, демократії та ліберальної свободи.

Тож можна сказати, що денацифікація – спочатку примусова, а потім вже добровільна, була для німецького суспільства надзвичайно складною, довгою і непростою, але вдалою. Нажаль, варто пам'ятати, що двічі в одну річку не зайдеш.

Що буде з руснею, їх мізками залежить від багатьох факторів, можливо буде досить пустити телемарафон на всіх медіа і ці барани отримують нову свідомість, можливо щось інше. 

Не загадуйте сильно на перед, адже війна ще не закінчилась(